Безпритульні

Безпритульність: міф і реальність Президент сказав... Продовжується чергова кампанія по боротьбі з безпритульністю (що більше нагадує боротьбу з безпритульниками)... Цього разу ініціатором її став президент. Слово президента - більш ніж наказ, виконувати його треба точно і в найкоротші терміни. Зараз вже складно з'ясувати, що саме мав на увазі президент, але чиновники зрозуміли його однозначно: безпритульників на вулицях бути не повинно.

Заходи стали прийматися вмить, масштабно і безглуздо, демонструючи в черговий раз безмежний авторитет президента: навіть якщо незрозуміло що робити, але президент велів терміново, треба робити. Звідкись з'явилися вказівки прибрати безпритульників з вулиці протягом двох місяців, з'явився чіткий алгоритм дій, основна роль, в якому була відведена міліції...

Дійсно, вокзали звільнилися від безпритульників, та і в інших місцях їх стало зустрічатися значно менше. Але що змінилося? Чи надовго ці зміни? Більш того, немає жодної реальної причини, по якій кількість так званих безпритульників повинна зменшитися. Їх батьки так само п'ють, не працюють, так само зривають своє зло на своїх дітях, школи так само прагнуть позбавитися від проблемних дітей, або вгнати їх в соціальні рамки, не вдаючись в трудності життєвої ситуації кожної дитини...

Змінився тільки ступінь соціального тиску на дітей, що спробували піти від внутрісімейного насильства, і шкільного свавілля, та з'явилася суєта чиновників і смакування "полунички" пресою. Я далекий від романтичного погляду на безпритульність, відповідно до якого дитина стає безпритульником з прагнення до свободи, бажаючи отримати нові відчуття, відправляючись на зустріч пригодам.

Майже десять років роботи в притулку для безпритульних дітей, досвід соціальної роботи з дітьми на вулицях, з батьками вихованців притулку - все це хороші ліки від романтики. Але складно повірити і в те, що безпритульність можна викоренити простим рішенням "вилучити з вулиці", як по помаху чарівної палички. Куди їх ще можна "вилучити", коли вони вже і без того багато чого набачилися. Але більше всього дивує та завзятість, з якою держава знову і знову наступає на одні і ті ж граблі: знову боротьба з симптомом (безпритульністю) або спроба косметичного ремонту стіни, що розвалюється, знову силові, репресивні дії, знову без уваги залишається думка фахівців або головними фахівцями з дитячих питань знову сталі спецслужби?!

Створення міфу Тема безпритульності одна з самих благодатних. Всіх хвилює благополуччя дітей, не обуритися безпритульністю може хіба що дуже черства людина. В той же час, підлітки на вулицях викликають у населення тривогу за свою безпеку. Для опозиції з'являється привід критикувати уряд. Для уряду зникнення безпритульників з вулиці стає хорошим козирем в політичній грі. Але що ж таке сама безпритульність? Найпростіша відповідь - це коли діти живуть на вулиці. А коли живуть на вулиці, а ночують удома? Це бездоглядність, визначилися наші законодавці. А якщо хоче жити на вулиці, але живе ще удома, тому що не випускають, вік ще не підійшов, боїться покарання, на вулиці холодно і т.д. - це хто?

Причини мешкання дитини на вулиці залишаються за кадром, хоча за логікою зрозумілого, що проблеми пов'язані з сім'єю, з школою, із загальною соціально-економічною ситуацією в країні. Але залишається безліч неясностей: скільки безпритульних дітей на вулицях, чим вони там займаються і чому ж вони все-таки йдуть з будинку? Всі ці питання викликають живий інтерес в суспільстві. Чернушниє картинки з безпритульниками регулярно з'являються на телебаченні, з'являються статті в газетах і журналах, проблема періодично обговорюється на засіданнях різних дум, уряди, приймаються ухвали. При цьому часто виникає враження, що депутати і чиновники беруть інформацію про безпритульність з тих же газет і телепередач, що і решта громадян.

Звідки беруть інформацію наші ЗМІ - одному боові відомо. Все стає значно зрозумілішим, якщо пригадати основну мету ЗМІ - бути цікавими для своїх споживачів, відповідати їх очікуванням: бути видовищами, давати "смажені" факти або заспокоювати. Зрозуміло стає і походження ухвал уряду, заяв Думи і президента: таке враження, що ці заяви переслідують ті ж цілі, що і ЗМІ, плюс бажання чиновників відзвітувати перед президентом. І найголовніше політики хочуть показати, що вони працюють, вирішують проблеми, що ситуація під контролем, при цьому для вирішення проблеми вони готові витратити мінімум засобів, сил і часу, а результат повинен бути вражаючий виборців. В результаті основні засоби витрачаються на створення видимості роботи, видимості ефективності, тобто на міфотворчість.

Для того, щоб бути дієвим, набути поширення, міф повинен химерно поєднувати правду і вигадку, змішувати поняття. Правда створює основу міфу, додає йому правдоподібність, вигадка - заповнює пропуски, надає форму і визначає дію. Ще одна важлива якість міфу - він зрозумілий і все пояснює (навіть якщо він похмурий і песимістичний).

Реальність же ніколи не буває однозначною, знання про неї не бувають вичерпними. Развенчаніє міфу - це розділення правди від вигадки, визнання сфери невідомості і, зрештою, зустріч з реальністю, яка може виявитися достатньо хворобливою.

Міфи про безпритульність Безпритульників десятки тисяч в Москві і мільйони в Росії, але безпритульників ні хто не рахував! Тих безпритульників, яких показують по телевізору (брудних, обірваних, таких, що не живуть удома) не так багато, вони є тільки верхівкою айсберга "бездоглядності". А якщо бездоглядний, то, ніби, і проблема не так страшна. Правда, не хитромудро виходить?!

З бездоглядністю, ніби як, теж готові працювати і навіть звучать правильні слова про роботу з сім'єю, про профілактику (на жаль, тільки слова). Всі безпритульники в Москві іногородні. А де вони не іногородні? Якщо Московський безпритульник попадеться в міліцію, він в більшості випадків вважатиме за краще назвати свою адресу і повернутися додому, переночувати. Таким чином, він стає бездоглядним. До речі, багато іногородніх теж періодично повертаються додому, і до Москви їздять унаслідок крайньої убогості своїх батьків і рідного міста, де особливо не запрацюєш. І невідомо, у кого міцніше зв'язок з батьками, у московського бездоглядного або іногороднього безпритульного.

Ось і виявляється безглуздя формальних критеріїв ділення. Якби московські бездоглядні могли б їздити до Парижа, вони б стали безпритульними. Цікава все-таки ця гра в слова! Безпритульників в інших містах Росії (окрім Москви і Пітера) немає. Суперечність одного міфу іншому, або навіть внутрішня суперечність міфу - це звичайна справа. Якщо діти з Калузької області гуляють по Москві, вони чиї? Зрозуміло, що активність доведеться застосовувати тому, кому вони більше заважають, а заважають вони скрізь, де б не знаходилися. Ось і подорожують вони між Калугою і Москвою.

З іншого боку, життя дітей в деяких сім'ях мало чим відрізняється від безпритульності (а життя в багатьох провінційних містах - від життя на вулиці). Проблему безпритульності можна вирішити репресіями (по відношенню до дітей або батьків). А чи можна насильно примусити любити свою дитину, поважати батьків, гордитися своєю країною і т.д.? Можна відправити дитину з міліцією до батьків, відправити до притулку, поставити охорону, щоб не втік знову. Але ж він же колись вийде або втече, врешті-решт, стане дорослим, і знову непідконтрольним. Що з ним робити тоді? Можна оштрафувати батьків за невиконання батьківських обов'язків. Чи стане від цього краще дитині? А можна і позбавити їх батьківських прав.

Але проблема-то все одно залишається і в інтернаті. І повернеться з новою силою, коли теперішні діти стануть батьками. А чи стануть? Звичайна реакція дитини (та і не тільки дитини) на покарання - не попадатися. Особливо якщо уникнути караної поведінки немає можливості. За що карають бездоглядних дітей? За безвідповідальність батьків, за прорахунки уряду, за нездатність держави вирішити соціальні проблеми? Несправедливе покарання породжує опір, нездійсненні вимоги учать обережності і виверткості. Не важко передбачити зростання дитячої і підліткової злочинності.

На нормальне рішення проблеми безпритульності немає грошей. Але гроші звідкись беруться на формальне рішення. Ми можемо відкрити безліч притулків, але діти з них бігтимуть, а міліція їх повертатиме. А неблагополучні сім'ї поставлятимуть нових вихованців. Таке враження, що відбувається симбіоз безпритульності і борців з нею. Вони разом ростуть і кріпшають. З'являються фахівці з соціальної роботи, але вони сідають вести облік і звітувати (на роботу з сім'ями знову не вистачає час). І, звичайно, охопити потрібно все відразу. На одного фахівця 40-50 сімей. Звичайно, з кожною попрацювати не встигнеш, тому зі всіма помалу, і ні з ким в реальності. А, може, зменшити сім'ї 10-15 на одного фахівця, і почати працювати нормально?

Але в звіті це звучить непереконливо, та і повного обхвату немає. І дивляться на цифри, а не на результат: скільки сімей охоплено роботою, скільки дітей забрали з вулиці, скільки повернули батькам... А чи надовго, і що в результаті - це вже не важливо. Так, всі проблеми вирішити не вийде, і точно не за два місяці. Але можна зробити щось. А можна відзвітувати за все. У Росії немає досвіду роботи з безпритульниками (а якщо є - тільки у міліції). На це можна відповісти стисло: вже є. Правда, в основному у громадських організацій, правда, не завжди вдалий, але є. Існують навіть державні соціальні служби, що працюють з дітьми на вулицях. Але досвід їх роботи не набуває широкого поширення. Адже за це теж треба платити, а платити за невідому нашу державу не любить, віддаючи перевагу старим, перевіреним (хай що не виправдали себе) засобам.

Є і інша сторона проблеми: щоб упроваджувати нове, треба відмовлятися від чогось старого, а це приміщення, ставки, засоби, відомчі інтереси. А від цього відмовлятися ніхто не хоче. Можна придумати єдиний "рецепт" для вирішення проблеми безпритульності. А чи можна придумати один рецепт для всіх видів нежиті? У кожної дитини своя доля, своя ситуація. І рецепт можна виписувати тільки після ретельної діагностики, враховуючи історію хвороби, характер протікання захворювання. Ліки повинні бути адекватно хвороби, реабілітаційні заходи адекватні соціально-психологічної ситуації дитини і його сім'ї.

Притулки необхідні. Але і у притулків повинна бути своя спеціалізація. А в рамках кожного притулку повинен бути індивідуальний підхід до кожної дитини. Дитина, яка прожила рік на вулиці (на вокзалі) абсолютно не схожий на дитину, яка все життя прожила в кублі з п'яними батьками і до них потрібний різний підхід. Більш того, далеко не для кожної дитини підійде приміщення в притулок, приймаючи до уваги і той факт, що насильно утримати дитину в притулку не можна (не має сенсу).

Проблема безпритульності в Москві вже вирішена (або зважиться в самому найближчому майбутньому у зв'язку з відкриттям нових притулків, дитячих будинків, спецінтернатів і т.д.). Це один з останніх міфів. Почався період звіту про виконання розпорядження президента. У пресі з'являється інформація, що в московських притулках порожні сотні місць ("Московська правда" -11,18 березня 2002 р., "Метро"). Звітують про те, скільки безпритульників за цей час було "затримано" (1835) пройшли через відділення лікарень (1600) і притулки, скільки повернені за місцем проживання, в сім'ї (802). Правда, не мовиться, скільки дітей поступало повторно (після втеч), який відсоток втеч, яка робота була проведена з сім'ями перед поверненням в них дітей (про роботу після повернення, до наступної втечі можна і не згадувати). І вже звичайно ніхто не знає, коли діти, повернені в сім'ї, знову повернуться на вулиці, адже більшість з них повернеться... І постарається більше не попадатися. Кримінальні круги надають достатньо надійні притулки.

За словами керівника Комітету соціального захисту населення Москви Ігоря Сирникова, на 18 березня в притулках міста налічувалося 363 вільних місць. У нашому притулку вільні місця бувають не більше 2 днів, а зазвичай коштує черга. І, як не дивно, з москвичів. Але вражає ще і залізна логіка звітності: у тій же статті наводяться слова тієї ж людини про відкриття найближчим часом ще 9 притулків на 1100 місць!

Чи так потрібно їх стільки, або, згадуючи слова класика, "краще менше, та краще"? Ліричний висновок за Час роботи в притулку я не раз стикався з ситуаціями, коли не міг пояснити дитині, чому з ним щось роблять, не питаючи його думки. Двох братів і їх сестру в 7 годин ранку їх підняли з ліжка, заштовхали в міліційну машину і в 8 привезли в притулок. І при цьому дітям нічого не пояснили. Їх мама пила, не працювала, в квартирі був бардак, діти почали прогулювати школу. Загалом, вони були справжніми бездоглядними... Коли я запитав їх, чому їх сюди привезли, вони сказали: напевно тому, що ми прогулювали школу. Я пояснив їм, що таке притулок (місце, куди потрапляють діти в біді, у важкій ситуації, і їм тут допомагають). Пояснив, навіщо вони тут (щоб допомогти їм нормально вчитися, мамі кинути пити і влаштуватися на роботу, і тоді, якщо все буде добре, вони зможуть повернутися додому). І вони зрозуміли.

Коли вони до нас поступили, їх охарактеризували як запеклих хуліганів, схильних до втеч, крадіжки, токсикоманії і бійок. За чотири місяці перебування в притулку не підтвердилася жодна з цих характеристик. Але це ще можна зрозуміти. Одного я не розумію: чому дітям не можна наперед пояснити, куди їх везуть і навіщо це треба їм, чому їх думка не враховується, коли діють "для їх блага"? І ще я не знаю, як би я повівся на їх місці в їх віці, чи не став би я хуліганом, схильним до втеч, а може і забіякою додатково...

Ми не переможемо безпритульність, а точніше - брошенность дітей ні за 2 місяці, ні за два роки. Це робота на десятиліття. Вона зажадає часу, засобів, професіоналізму і ... людяності. І якщо ми говоримо, що діємо в благо дитини, давайте спочатку зрозуміємо, в чому його біда. І якщо у нас немає сил (або бажання) йому допомогти, треба це визнавати, а не прикриватися словами про "благо дитини". І немає великої різниці тим часом, коли дитину повертають в ту, що п'є сім'ю, до вітчима, який б'є коли нап'ється, або позбавляють батьків має рацію, не спробувавши по-справжньому їм допомогти. У обох випадках дитина залишається лише об'єктом, позбавленим власної волі. А ким стають тоді дорослі?

І, можливо, важливіше не творити міфічні результати в боротьбі з міфічними реальностями, а піти назустріч реальності і бути чесним перед собою, перед дітьми і суспільством, і, тим самим, зберегти (або створити) найважливіше для дітей, і не тільки для них, - людяність.